Найбільша в світі мудрість – розуміти,
Побачити єдину, просту річ.
Ми всі – власних вчинків діти,
Формуємося протягом сторіч.

Ми самі вині в наших «помилках»,
І доля тут ну зовсім ні до чого.
І коли зрозумієш це настане крах,
Руйнація єства твого старого

З цією істиною ти переродись,
І куй себе з незламного граніту.
На світ по-новому дивись,
І пам’ятай – ми власних вчинків діти.

Давайте не будем прохожими,
И не будет прохожа молва,
Хоть мы с вами не очень похожие,
Но мне милы ваши брега.

И в эту отшумевшую осень,
Вы смотрите вновь на меня,
И я свой взгляд на вас бросил,
Кленовый лист в руках теребя.

Развеется шелк волос золотавых,
И голосом нежным, будто маня,
Прошепчешь: « Эй, друг мой усталый,
Я так давно искала тебя».

И уходит последняя осень -
Не посидишь на голой земле,
И тени забывшихся сосен
Как будто шепчут тебе:

Давайте не будем прохожими,
И на миг запрячем слова.
Вы на осень очень похожи,
Теряя листву на мои берега.